П’ять найбільших злочинів радянської влади проти мирного населення України в роки Другої світової війни

МАСОВІ УБИВСТВА ЗААРЕШТОВАНИХ У ТЮРМАХ

 Коли радянські війська відступали з міст Західної України, то залишали майно, устаткування, навіть документи партійців. Але завжди встигали вбити всіх в’язнів, які тоді на своє нещастя були в тюрмах. Без будь-якого вироку й розбору ліквідаційні команди страчували всіх, навіть підозрюваних та випадково затриманих, часто після страшних тортур. Найвідомішим епізодом виявися розстріл у Львові, де в трьох в’язницях було розстріляно 924 особи. 

Жертви НКВД у Львові, червень 1941

Загалом у Західній Україні за кілька днів червня вбили понад 5 тис. осіб у кільканадцяти тюрмах. Але були й взагалі епізоди поза межами добра і зла. Як не згадати страшної Заліщицької трагедії на Тернопільщині, коли НКВД спалило два ешелони із в’язнями (14 вагонів, у кожному 50–70 людей), а потім скинуло їх у воду, адже відступаючи, радянські війська зруйнували залізничний міст через Дністер.

ПРИХОВУВАННЯ НЕБЕЗПЕКИ ДЛЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ

Радянська влада намагалася боротися з панікою під час німецького бліцкригу лише двома відомими їй способами: розстрілами та замовчуванням. Одним із найбільших злочинів комуністів виявилося повне приховування від євреїв фактів геноциду проти них із боку німців. Більшість єврейського населення була абсолютно не в курсі ставлення нацистів до нього.
Жахливим свідченням цього злочину більшовиків став абсолютно добровільний прихід 27 вересня 1941 року до Бабиного Яру на розстріл майже всього єврейського населення Києва, яке, не очікуючи нічого поганого, саме з’явилося на перший виклик окупантів. Із приблизно 1,5 млн євреїв, що залишилися на окупованій німцями території України, не вижив майже ніхто. 

  

Фото, зроблені під час масових розстрілів у київському урочищі Бабин Яр

ПІДРИВ ГРЕБЛІ ДНІПРОГЕСУ В ЗАПОРІЖЖІ

Із перших місяців війни радянське керівництво під час відступу намагалося застосовувати тактику «випаленої землі», тобто знищувати всю інфраструктуру без будь-якої турботи про майбутню долю населення, що не могло евакуюватися. Одним із найжорстокіших проявів цієї тактики стало замінування греблі Дніпровської гідроелектростанції в Запоріжжі. 18 серпня 1941 року близько 20:00 після прориву німецьких військ у цьому районі її висадили в повітря працівники НКВД.

Унаслідок вибуху 20 т толу виникла пробоїна завдовжки близько 150 м, крізь яку ринула вниз багатометрова хвиля води, спричиняючи руйнування й загибель людей, що перебували в береговій зоні. В районі її удару опинилися не так німецькі війська, як радянські солдати, що саме намагалися переправитися на лівий берег Дніпра, а також цивільні мешканці острова Хортиця й найближчої території. Німецьке командування стверджувало, що втратило тоді 1,5 тис. своїх бійців. Жертви серед червоноармійців та цивільного населення оцінюються від 20 тис. до 80–120 тис. осіб. Точних даних і досі немає.

«ЧОРНОПІДЖАЧНИКИ»

Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, – це потенційні зрадники та колабораціоністи. Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали «змити кров’ю» свій «злочин». Коли радянські війська заходили в черговий звільнений від нацистів український населений пункт, за ними слідом туди прибував польовий військкомат. Він проводив повну мобілізацію усіх чоловіків, які могли тримати зброю в руках.

Після цього їх майже відразу кидали в атаку на німецькі позиції, не встигаючи видати військового одягу: так, власне, і з’явилася назва «чорнопіджачники», або ж «чорносвитники». Зброї їм також часто не давали: здобудете в бою! Селяни своїми трупами вистеляли шлях регулярним військам. Особливо моторошним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли радянська влада кинула десятки тисяч «чорнопіджачників» на Букринський плацдарм нижче української столиці для відволікання основних німецьких сил, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм вище міста. На шестикілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тис. солдатів, із яких значну частину становили щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках.

ДЕПОРТАЦІЇ МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ

Цілі народи були визнані в Кремлі «зрадниками», яких потрібно щонайменше переселити з місць їхнього проживання для дальшої асиміляції та знищення протестного потенціалу. Почалося з 1941 року й примусового виселення за Волгу приазовських німців. Але по-справжньому маховик депортацій запрацював наприкінці війни, коли кремлівське керівництво звинуватило в колабораціонізмі чимало етносів. Найвідомішим прикладом такої практики стали кримські татари.

З очищеного від німців Криму радянська влада навесні-влітку 1944 року вивезла майже в повному складі корінне населення, зокрема 180 тис. кримських татар – до Середньої Азії. Протягом 1945–1947 років понад 80 тис. людей із Західної України було депортовано на Донбас та в Сибір через звинувачення в націоналізмі та «пособництві УПА».

І